Проблеми розширення ЄС і перспективи членства України в ЄС

Економічне співробітництво України з європейськими країнами і, зокрема, з ЄС має певну передісторію. Ще у 1989 р. колишній Союз уклав Угоду про торгівлю і співробітництво з ЄС на 10 років, яка була зорієнтована на розвиток торговельних зв’язків, а також співробітництво в ряді галузей економіки.

У червні 1994 р. Україна і ЄС підписали Угоду про партнерство та співробітництво, яка набула чинності 1 березня 1998 р. Угода визначила 28 сфер, в яких ЄС та Україна прагнуть розширити взаємну співпрацю: промислове співробітництво; сприяння інвестиціям та їхній захист; державні закупівлі, стандарти та оцінка відповідності; добувна промисловість; наука та технології; освіта та професійна підготовка; сільське господарство; використання атомної енергії в цивільних цілях; енергетика; довкілля; транспорт: космічна промисловість; фінансові послуги; грошово-кредитна політика; туризм; малі та середні підприємства; культура тощо.

Угода про партнерство та співробітництво доповнюється іншими угодами, які регулюють торгівлю текстилем та сталлю. Серед основних рішень і документів ЄС щодо України заслуговують на увагу наступні:

  • надання Україні з 1 січня 1993 р. переваг Генералізованої системи преференцій;
  • затвердження стратегії ЄС щодо України у квітні 1994 p.;
  • прийняття «Декларації Європейського Союзу стосовно України» у травні 1996 p.;
  • заява ЄС про визнання за Україною статусу країни з перехідною економікою у червні 1996 p.;
  • прийняття Радою Міністрів ЄС 6 грудня 1996 р. Плану дій щодо України.

Напрями співпраці Євросоюзу з Україною визначено також у концепції відносин ЄС зі східними та південними сусідами «Ширша Європа — сусідство…», схваленій Єврокомісією в березні 2003 р.

У березні 2004 р. Кабінетом Міністрів України підготовлена і затверджена Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 pp. (шляхом європейської Інтеграції), яка передбачала конкретні заходи щодо реалізації завдань євроінтеграційної стратегії України. Сьогодні вже можна констатувати, що більшість її пунктів своєчасно не виконані. Це стосується проблем приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС, вступу до COT, інтеграції інфраструктурних мереж України з європейськими та інших.

1 травня 2004 року Україна стала безпосереднім сусідом Європейського Союзу, коли Польща, Угорщина та Словаччина приєдналися до ЄС. Перед ЄС та Україною, які погодилися зміцнювати свої взаємини, постають в цих умовах нові проблеми й відкриваються нові перспективи.

Членство в ЄС є однією з головних стратегічних цілей України. Європейський Союз ще не визнав Україну потенційним кандидатом у члени. Проте згідно з 49 статтею Договору про ЄС, Союз відкритий для всіх європейських країн, а Україна таки належить до Європи. Сучасна позиція ЄС щодо України є, в принципі, неоднозначною. Більше за те, ця позиція обмежує вплив ЄС на ситуацію в Україні, оскільки не дає змоги використовувати наймогутніший інструмент зовнішньої політики ЄС – встановлення перед країнами-кандидатами жорстких умов вступу.

Термін дії Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) , як  правова основа відносин між Україною та ЄС закінчився в березні 2008 року.

Всі положення УПС ще не виконані, що слугує для ЄС основним аргументом проти переходу у взаєминах з Україною на нову договірну основу. Проте більшість положень УПС є настільки загальними, що роблять її виконання, по суті, неістотним. Крім того, існує ще кілька аргументів на користь переведення відносин між Україною та ЄС на нову правову основу.

По-перше, від 1998 року Україна визначає вступ у ЄС як свою стратегічну мету. По-друге, УПС обговорювалася на основі Маастрихтського договору, підписаного на початку 1992 року, який вступив у дію восени 1993 року. Відтоді процес інтеграції в ЄС суттєво еволюціонував, про що свідчило набуття чинності Амстердамської (1997 р.) та Ніццької (2001 р.) угод. Найочевиднішим є розширення компетенції Євросоюзу у сфері юстиції та внутрішніх справ, а також у зовнішній політиці та політиці безпеки й оборони.

По-третє, співробітництво між ЄС та Україною дедалі більше виходить за межі передбачених в УПС можливостей, свідченням чого є поява нових програм. УПС стосується переважно економічних питань, тимчасом як на практиці відносини між Україною та ЄС стають дедалі складнішими й різноманітнішими, а співробітництво поступово й подеколи несподівано поширюється на непередбачені Угодою галузі. Сьогодні це найпомітніше у сфері юстиції та внутрішніх справ, хоча обидві сторони визнають, що значний потенціал співробітництва криється також у сферах зовнішньої політики та політики безпеки й оборони, майже не згаданих в УПС.

Одним словом, термін дії УПС закінчився, і відносини між ЄС та Україною потребують переходу на нову правову основу.

В 2007  році розпочинається процес укладення Посиленої угоди між Україною та ЄС. Взаємини з Україною є лакмусовим папірцем для політики Євросоюзу щодо «ширшої Європи»,  проте ЄС не готовий до наступного розширення і потребує перерви. У випадку розширення на першому місці стоять Балкани.

З проекту тексту угоди усуваються згадки про можливість членства України в ЄС. Натомість ЄС пропонує створити зону вільної торгівлі. Загалом візерунок Угоди досі залишається невизначеним.

Нові члени ЄС, особливо ті, що межують з Україною (Польща, Словаччина, Румунія та Угорщина), глибоко зацікавлені відігравати провідну роль у зміцненні політики Євросоюзу щодо України. Крім того, ці країни мають значний та цінний для України досвід в успішному впровадженні політичних та економічних змін, а також у подоланні перешкод на шляху до вступу в ЄС. Україна може стати партнером у різних сферах співпраці з Вишеградськими країнами (Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Чеською Республікою), розвиваючи, зокрема, співробітництво у прикордонних регіонах, полегшуючи пересування населення, створюючи спільні миротворчі сили.

На жаль, «Інструмент нового сусідства» зорієнтований майже повністю на прикордонні зони нових сусідів ЄС. Оскільки негативні наслідки розширення ЄС відчуватимуться сильніше у Західній Україні, основну увагу приділено транскордонним програмам у цьому регіоні та створенню тут плацдарму для безпечної інвестиційної діяльності.

На даному етапі Україна не зуміла виробити чіткої стратегії щодо ЄС. У багатьох аспектах її політика зводиться переважно до декларацій, які недостатнім чином узгоджені між різними інституціями.

Проєвропейські прагнення України обмежуються, як правило, деклараціями щодо зовнішньої політики і мало впливають на політику внутрішню. Браком позитивних внутрішніх реформ Україна істотно підриває до себе довіру з боку ЄС. Більше за те, складається враження, що паралельна політика України стосовно Росії та СНД суперечить її стратегії щодо ЄС.

Отже, європейська інтеграція України залежить від прогресивної внутрішньої європеїзації. Тому, щоб наміри України викликали довіру, європейська інтеграція мусить стати її пріоритетом у внутрішній політиці. Реформи, що здійснюються поки що вкрай нерішуче й непослідовно, потребують потужного імпульсу.